Author: legalspace-dev

Правозахисниця, дослідниця проєкту “Україна свідчить” Наталія Бімбірайте розповіла в ефірі 24 каналу, як відбувається збір свідчень на окупованих територіях.

Джерело: 24 КАНАЛ

Наталія Бімбірайте ― правозахисниця з понад 20-річним стажем. Литовка за походженням, вона очолює декілька організацій на Херсонщині та досліджує литовську історію регіону. А ще Наталія волонтерить від початку російської агресії у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення Наталія виїхала з Херсону на підконтрольну Україні територію і з того часу допомагає окупованим і звільненим громадам Херсонщини. Вона починала з доставки медикаментів і продуктів, а тепер привозить з Литви великі вантажі й автомобілі для лікарів та військових, допомагає мешканцям Херсонщини з евакуацією. Також вона фіксує та документує воєнні злочини росіян в області. Повної картини терору мирних мешканців не знає ніхто, до того ж не про все, що відомо правозахисникам і правоохоронцям, можна говорити публічно. «Бабелю» Наталія розповіла, як змінювалися методи терору окупантів, чим відрізняється ситуація в містах і селах, і як шукають зниклих безвісти на захопленій території. Журналістка Оксана Расулова записала її монолог.

Я з Херсону, займалася правозахистом і журналістськими розслідуваннями. Тому добре знаю місцевих, багатьох представників місцевої влади та громад. Також я моніторю соцмережі та ЗМІ, яким довіряю, або людей, яких знаю особисто. Крім того, до мене звертаються люди по допомогу. Це і є мої джерела.

Терор росіян на Херсонщині змінювався протягом цих пів року — спочатку вони діяли мʼякими «кримськими» методами. У перші дні березня люди в Херсоні та великих містах області ― у Скадовську, Чаплинці, Новій Каховці та інших ― виходили на проукраїнські мітинги і вимагали від росіян повертатися додому. Спершу росіяни були спантеличені, бо не очікували спротиву — вони справді думали, що їх ледь не з квітами зустрічатимуть. Окупанти намагалися підкупити населення — наприклад, роздавали гуманітарку. Коли це не подіяло, почали розганяти мітинги світлошумовими гранатами, сльозогінним газом, били людей. Цю тактику застосовували в усіх містах. Окупанти фільмували людей на мітингах, серед мітингувальників були росіяни, переодягнені в цивільне, людей відстежували, коли вони йшли додому, когось затримували просто на мітингу. Людей забирали, жорстоко били і спершу відпускали — масові протести їм вдалося придушити.

Потім почалася партизанська робота, і росіяни стали більш жорстокими. Когось відпускали з вибитими зубами й поламаними ребрами, багато людей просто зникли, про їхню долю нічого не відомо. На серпень правозахисники знали про близько 600 таких випадків. Насправді цифра в рази більша, бо ніхто не знає, що відбувається в окупованих селах. Та й Херсон ― велике місто. До війни там жило 300 тисяч людей, нехай половина виїхала, але ж половина залишилася.

Я щодня бачу повідомлення про зникнення. Нещодавно викрали громадську активістку Вікторію Карпову. Їй 55 років. Додому прийшли російські військові і забрали. Її дочка вже обійшла всі «комендатури». Так в основному і шукають людей — по соцмережах, по моргах і лікарнях, по осередках окупаційної влади. Зникають люди по-різному. Наприклад, чоловік сказав, що поїхав у справах, а потім подзвонив дружині, попросив забрати дитину і більше не відповідає, хоча зʼявляється онлайн. Жінка починає його шукати. Окупанти на це реагують по-різному ― від байдужості до «йдіть додому, бо гірше буде». Добитися можна мало чого ― росіяни, які викрадають людей, не мають розпізнавальних знаків, не представляються, одягнені у штатське. На прохання назвати себе відповідають «вам не треба це знати».

Викрадених людей утримують в адміністративних будівлях. Коли росіяни зайшли в Херсон, вони зайняли все ― міськраду, ОДА, обласне управління поліції, СБУ, всі райвідділи поліції, СІЗО, тюрми, колишній витверезник, телерадіокомпанію, яку з травня перелаштували на російські хвилі. Ці місця використовують і як тюрми. У селах це також адмінбудівлі, ангари фермерів, звичайні хати. Зі свідчень, які я записувала, відомо, що у березні людей утримували переважно в ОДА — там чули жіночі крики з кабінетів.

Колабораціоністи «злили» адреси військових, правоохоронців, громадських діячів і журналістів ― їх окупанти забирали цілеспрямовано. Якщо люди одразу відчиняли, росіяни намагалися бути «ввічливими», якщо ні ― вибивали двері. Тероборонівців виманювали. Потім людей знаходили закатованими ― як-от Віталія Лапчука. Девʼятого червня його знайшли втопленого з гирями на ногах, на тілі були сліди катувань.

В області окупанти забирають старост і керівників самоврядування. З 49 громад затримали понад 30 людей. Декого не відпустили й досі ― наприклад, ми з березня нічого не знаємо про Олександра Бабича, мера Голої Пристані. Один з перших, кого нам вдалося вивезти з окупації, ― Віктор Маруняк, староста Старої Збур’ївки. Його забрали в день 60-річчя, три тижні катували струмом, били і обливали холодною водою. Віктора відпустили за умови, що він стане колаборантом, але він виїхав. У нього девʼять зламаних ребер, забої, гематоми, рани, які лікує донині ― зараз він за кордоном.

Росіяни допитують людей хаотично — ставлять запитання по колу, передають іншим окупантам, не документують свідчення. Тих, кого забирали з мітингів, розпитували, хто їх організовував, хто заплатив. Це був такий терор-залякування, щоб люди просто боялися чинити опір. Сільських голів, старост і мерів звинувачували в керівництві «мережами ДРГ» і вимагали здати імена й адреси. Також викрадали громадських активістів для залякування чи вербування ― їх били і катували у нелюдських умовах, тримали без їжі. А коли людей надламували, то записували відео для російської пропаганди про те, що ніяких претензій до росіян у них немає, про «зізнання» в терористичній діяльності, їх називали «агентами», «соросятами».

Влітку росіяни почали тиснути на освітян, медиків, батьків дітей шкільного віку. Росіяни хочуть, щоб учителі й лікарі з ними співпрацювали, тому пропонували їм «курси перекваліфікації», але й досі не можуть набрати достатньо колаборантів. На окупованих територіях росіяни нічого не можуть налагодити ― ані самоуправління, ані систему освіти, ані комунальну сферу. У жодній сфері немає достатньої кількості прихильників «руского міра». На вчительок тиснули через їхніх чоловіків або дорослих дітей. Членів родин викрадали, били і відпускали за умови, що жінки погодяться працювати на росіян. Від медиків вимагали підписати угоду про «співпрацю» з умовою, що вони звільняться, як тільки сюди приїдуть російські лікарі. Перед початком навчального року і зараз триває тиск на батьків ― їм погрожують забрати дітей, якщо діти не підуть навчатися до шкіл окупантів. Десь виписують штрафи, десь «позбавляють» батьківських прав. Я не знаю випадків, коли після такого тиску люди погоджуються працювати на окупантів. Після погроз переважно стараються виїхати, хоча не всі можуть це зробити. Відразу почали тиснути на підприємців і фермерів ― окупанти відбирають у них авто, техніку, приміщення, продукцію. Влітку фермерів примушували платити «податки» готівкою.

Знаю випадки, коли люди не витримували тиску і помирали. Так сталося з моїм другом, анестезіологом Далієм Сташенком ― серце не витримало, і він помер у 59 років. Він не міг покинути пацієнтів і залишився в Херсоні. Був такий добряк, врятував дуже багато життів.

У Херсоні легше загубитися, а у селі всі всіх знають, усе як на долоні ― тому там жахливіше. У селах окупанти поводяться більш нахабно. Методі ті самі ― викрадення, тортури, залякування. Вони заходять, куди хочуть, їх просто не можна не впустити. Якщо на когось вказує колаборант, його забирають. Але ніхто точно не знає, що коїться у селах. Відомо про мародерство, про зґвалтування ― від дівчаток до 80-річної бабусі в Нововоронцовській громаді. Ці випадки задокументовані. Люди з сіл, які ще окуповані, бояться говорити. Ми можемо дізнатися про те, що там відбувається, якщо місцеві поговорили між собою і тоді хтось передав нам інформацію про те, що сталося з іншими.

Чим ближче до лінії фронту, тим більше страждають люди, які залишилися. Вони живуть під обстрілами, без світла, води, газу, продуктів і ліків. Коли люди виїжджають з тих сіл, ми бачимо, що вони голодували. Коли я сама після місяця життя в окупації виїхала і зайшла в магазин, то відчувала і подив, і радість від того, що є все. І ці люди дивуються будь-якій дрібниці ― тому, що можна випити кави, наприклад. І перепитують у волонтерів по кілька разів, чи справді можна взяти ще одну цукерку, чи справді всім вистачить. Просто плачуть від цього.

Ми фіксуємо злочини, які вчиняють росіяни, і навіть знаходимо тих, хто робить це на окупованій території. Але ця робота непублічна.

Джерело: Бабель

Три мультфільми для дітей про булінг, кібербулінг та домашнє насилля презентувала команда проєкту “Шерифи для нових громад”.

Про небезпеку, на гачок якої потрапляє малеча та підлітки в Інтернеті, говорять уже давно. Але найбільш гостро ці питання постали через пандемію COVID-19, коли майже увесь світ був змушений перейти на самоізоляцію та дистанційну роботу, а діти – на навчання онлайн.

Ще однією негативною тенденцією, зокрема в Україні, виявився значний ріст випадків домашнього насилля, де діти стають його свідками чи навіть жертвами. Не менш актуальними, зі зміною законодавства, стали проблеми цькування (булінгу) у закладах освіти.

Одночасно ситуація також ускладнилася (особливо у віддалених від обласних та районних центрів населених пунктах) реформуванням органів, які мають опікуватися інтересами дітей, захищати від злочинців та відновлювати їх права. Адже у процесі децентралізації держава передала частку своїх повноважень на місцеві органи самоврядування – у громади; районні служби ліквідовували, створювалися місцеві, а у невеликих громадах не вистачає досвідчених кадрів; до того ж майже втричі скоротилася кількість дільничних офіцерів поліції; а на незначні виділені вакансії інспекторів ювенальної превенції – “черг” особливо й не було, і поки що не спостерігаються.

Також діти та дорослі нерідко спілкуються на різних майданчиках та “різною мовою”. Нове покоління – це вже корінний народ віртуального світу, а їх батьки, вчителі, захисники – емігранти, які ще й губляться у ньому. А у юнаків – інша дилема: через шквал інформації, яку вони пропускають крізь себе, їм важко її досліджувати та аналізувати, у них переважає кліпове мислення (за терміном ЮНЕСКО).

Тому народилася ідея: зробити такий інноваційний продукт, мовою сучасних школярів, щоб з’явився місток взаєморозуміння між ними та дорослими, аби убезпечити дітей від тенет інтернет-злочинців та надати їм алгоритм дій у разі загроз реального світу.

Разом із партнерами* команда проєкту розробили і створили три найактуальніших наразі анімації для школярів (за досвідом опитування/анкетування учнів, їх батьків, експертів громадських організацій, освітян, профільних служб органів місцевого самоврядування, представників правоохоронних органів, системи дитячих омбудсменів тощо).

Кожен з анімаційних продуктів зроблено в одному стилі, але використовують різний підхід до цільових аудиторій.

Так, мультфільм “10 друзів кібербулінгу” спрямовано на юних користувачів соцмереж, які хочуть реалізувати там свій недооцінений у реальному світі потенціал, мрії, знайти однодумців, а в результаті можуть потрапити на гачок злочинців. Ця анімація створена на основі їх пошукових запитів та заманливих пропозицій від невідомих осіб стати “друзями”.

Інші два мультфільми більше стосуються відношень у реальному світі.

Ролик “Не мовчи” – про форми цькування у закладах освіти, та до яких наслідків може призвести замовчування. Створений на основі найчастіших начебто “звичайних дитячих жартів” у навчальних закладах. І формат його вже декілька інший – не роз’яснення про потенційні наявні загрози, а – демонстрація того, що поряд з дитиною є конкретні люди, які можуть зупинити булерів.

До речі, ця анімація на етапі розробці викликала у команди найбільше дискусій та суперечок.

“На жаль, нам не вдалося залучити до реалізації ідеї дитячого психолога, – ділиться керівниця проєкту Наталія Бімбірайте. – Ми найбільш гостро відчули, що він був потрібен, саме під час розробки. Адже стикнулися із кардинально протилежними поглядами на те, як мають виглядати булери. Одна частина нашої дорослої команди пропонувала зробити їх “монстрами”. Інша наполягала: дітям треба показувати гарні картинки, бо жахливі – це додатковий для них стрес. До того ж цькують не лише “аутсайдери”, а й лідери школи з точки зору оцінок, зі статусом та обличчями “ангелів”, і краще це показати. Нам не вистачало людини, яка б роз’яснила: як сучасні діти реагують на різні “кліпи”, як сприймають булерів. Тож за порадою знову звернулися до школярів. “Не мовчи” – це теж результат спільної з ними роботи, й саме учні шкіл підказали назву цього мультфільму та висновок, до чого може призвести замовчування”.

Третій мультфільм “Насильство – це не гра” зроблений у форматі комп’ютерної гри. На жаль, через застарілі стереотипи навіть дорослі досі не завжди розуміють, що сімейні тирани насправді знущаються з них, а не проявляють таким чином “любов”. Ця анімація показує, так би мовити, “на пальцях” які є форми домашнього насилля, і до кого варто звертатися, щоб врятувати своє здоров’я, життя та майбутнє.

А наприкінці кожного ролику надані реальні контакти установ, які допоможуть дитині (і дорослим також) отримати фахову консультацію та практичну допомогу у випадках булінгу, кібербулінгу чи домашнього насилля.

Усі вищезазначені мультфільми  є у вільному доступі.

Більш того, у чотирьох школах територіальних громад Херсонської області, які межують з окупованим Кримом, і які активно долучилися до реалізації вищезазначеної ідеї – наразі створюються кутки безпеки та довіри, дружні до дитини (Новотроїцький ліцей №2, Генічеський ліцей, Павлівська ЗОШ Присиваської ТГ, Чаплинська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів). Там будуть розміщені по три тематичних стенди з QR-кодами мультфільмів та крісла-пуфи.

Макети стендів також у вільному доступі на сайті “Шерифи для нових громад”, у розділі “Видання”.

Будь-який навчальний заклад країни може самостійно скористатися цими розробками чи звернутися за допомогою в організації процесу до команди проєкту “Шерифи для нових громад”.

*Партнери проєкту “Нові виклики – нові методи: як убезпечити дітей в територіальних громадах Херсонщини”: громадські організації Херсонський обласний центр “Успішна жінка”, Центр культурного розвитку “Тотем”, “Перша Херсонська Кіношкола” та Департамент соціального розвитку Херсонської облдержадміністрації.

Проєкти “Шерифи для нових громад” та “Нові виклики – нові методи: як убезпечити дітей в територіальних громадах Херсонщини” реалізуються благодійною організацією“Фонд милосердя та здоров’я” та ГО “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного Фонду Ч.С.Мотта та за програмою малих грантів, яка адмініструється ІСАР Єднання в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу.

На головному фото кадр з мультфільму “Не мовчи”

Джерело: “Вгору”

В Україні продовжуються реформи, приймаються нові нормативно-правові акти, впроваджуються сучасні процедури, які мають на меті, зокрема, посилення безпеки держави та створення комфортного середовища для кожного громадянина. Проте під час реформування різних галузей, з’явилися “невраховані” прогалини. 

Фото зі сторінки Експертного центру з прав людини у Фейсбуці

Херсонський “Діалог безпеки” з менеджеркою з комунікацій Експертного центру з прав людини Юлією Голодніковою говорили про виклики, з якими стикаються громади на шляху створення безпечного середовища, обмінювалися досвідом та розглядали можливості для партнерства.

Це стосується, наприклад, паралельної реформи силових структур та медичної галузі. 

Для прикладу візьмемо доволі поширену ситуацію: патрульна поліція зупинила автівку, яка “виписувала по дорозі кренделі” та могла спричинити небезпечну ситуацію для інших учасників руху. Правоохоронці запідозрили, що водій у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Однак той стверджує, що просто оминав ями та вибоїни, тому й вихляв. Чоловік погоджується на проходження медичної експертизи, бо інакше, за законодавством,  суд “автоматично” призначить йому 17 тисяч гривень штрафу із позбавленням водійських прав на рік. Але хто має платити за проведення аналізів? Водій, чи поліція? Також є інший аспект – черги до відповідного кабінету. Чи мають правоохоронці разом із потенційним правопорушником чекати, поки пройдуть всі попередні пацієнти, чи можуть заходити позачергово?  

А якщо водій збирався у далеку подорож, поспішав, наприклад, до аеропорту, та через проходження медичної перевірки, не встиг на літак. Хто компенсує кошти за його “прострочені” квитки? 

Крім того, відповідно до інструкції, якою керуються правоохоронні органи, освідування має відбуватися лабораторно. Утім, на практиці частіше використовують тести, бо у багатьох закладах охорони здоров’я, яким надано право на проведення огляду особи на стан алкогольного, наркотичного чи інших видів сп’яніння, – відсутні спеціальні технічні засоби. В результаті така ситуація є підставою для скасування судами протоколів про порушення. 

Отже, начебто таке просте завдання, як притягнення п’яного водія до відповідальності,  патрульним виконати зовсім не просто. А законослухняним водіям, яких неправомірно запідозрили у зловживанні, захистити свої права – ще складніше. 

Ці нюанси нерідко стають приводами для конфліктів між правоохоронцями, доставленими до лікарні водіями, медиками та іншими клієнтами закладу. 

І це – лише один з прикладів, де не врегульовано дуже багато питань. Деякі з них мають бути врегульованими на рівні держави, інші – на рівні співпраці різних відомств, чи на рівні місцевих органів самоврядування. 

Але, як зазначають аналітики громадської організації Експертний центр з прав людини, в державі відсутня практика прямої взаємодії державних правових інститутів (зокрема обласних управлінь дотримання прав людини Національної поліції України, управлінь служби безпеки, патрульної поліції, військової служби правопорядку в Збройних Силах України, міграційної служби, регіональних центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги, прикордонників тощо) між собою та з громадськістю у напрямку забезпечення дотримання прав людини на місцевому рівні. Деякі інститути відверто самоізолюються від інших і не бажають прямого контакту. Такий характер спілкування заважає швидкому реагуванню на порушення прав людини й не дозволяє ефективно реагувати на системні проблеми у діяльності тих інституцій.

Саме для налагодження комунікації між силовими структурами, іншими державними установами, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування задля спільного вирішення проблемних питань і були створені платформи «Діалог безпеки».

Цю ініціативу започаткували чотири громадські організації: Freedom House Ukraine, Експертний центр з прав людини, Восток SOS, Український інститут з прав людини. Наразі регіональні філії працюють у Херсонській, Луганській,  Хмельницькій, Донецькій,  Дніпропетровській, Рівненській,  Житомирській областях.

На чергове засідання херсонської регіональної платформи була запрошена й команда проєкту “Шерифи для нових громад”. Як зазначив один з учасників “Діалогу безпеки”, координатор херсонського офісу громадської організації “КримSOS” Олексій Тільненко, залучення членів громади до забезпечення правопорядку і до співпраці з поліцією – вкрай необхідне:

• Об’єктивно, серед громадських організацій нашого регіону практично відсутня така довготривала системна робота по якомусь одному напрямку. “Шерифи” цікаві ще й тим, що “втягують” місцеве населення у вирішення місцевих проблем. Це, по-перше. А по-друге, питання безпеки, з моєї точки зору, одні з найскладніших у вирішенні. Бо тут дуже багато залежить від довіри. А у нас в суспільстві, на жаль, дуже довгий час культивували недовіру до правосуддя в принципі, до системи правоохоронних органів і до державної функції забезпечення порядку тощо.

Підсумовуючи коротко досвід, яким поділилися учасники зустрічі, менеджерка з комунікації Експертного центру з прав людини Юлія Голоднікова тезисно перелічила наступні потреби суспільства та виклики у сфері безпеки:

• державні структури, які виконують функції превенції у сфері правопорядку не можуть ефективно виконувати свої повноваження без співпраці з громадськими інституціями, але цей механізм на рівні держави обмежений співпрацею лише з членами громадських формувань;
• Україні потрібен “інститут шерифів” – місцевих цивільних помічників правоохоронних органів, яким громада довіряє, тобто не лише членів громадських формувань. Мова про індивідуальну офіційну форму співпраці населення з поліцією; 
• громада чекає, поліцейський чекає – проблема комунікації;
• беззахисність співробітників поліції та військових з точки зору обов’язку виконувати накази керівництва, навіть якщо ті суперечать “здоровому глузду” та законодавству, низька заробітна плата, понаднормова робота, соціальна незахищеність (ця інформація підтверджена анонімними опитуваннями й значно впливає на сприйняття співробітниками силових структур важливості своєї роботи, гідності професії, і розуміння, кого ж їм потрібно захищати);
• “немає інфраструктури, немає прав людини” – неможливо дотримуватися прав людини, якщо не створена інфраструктура для їх дотримання (наприклад, ті ж пандуси для людей, які змушені пересуватися на візках; аптечки, які мають бути забезпечені державою для домедичної допомоги, а не поліцейські наповнювати їх за власний кошт);
• краще не “гасити пожежі”, а попередити їх – на жаль, державні органи та громадськість досі вимушені терміново реагувати на кричущі ситуації, яких  можна було б уникнути, усунувши прогалини законодавства/процедур тощо.        

І пообіцяла, що ЕЦПЛ розробить та направить рекомендації до відповідних установ для вирішення цих проблемних питань. 

До речі, за результатами обговорення на попередніх засіданнях регіональних платформ “Діалогу безпеки”системних прогалин, які створюють умови для порушення прав людини та заважають силовим структурам якісно виконувати обов’язки, аналітики ЕЦПЛ вже підготували відповідні рекомендації з описом проблем та наведеними фактами, та направили їх до відповідальних служб. Зокрема, 2 вересня цього року надіслали листи до:

• Міністра охорони здоров’я України Віктора Ляшка з проханням, цитуємо: “сприяти в налагодженні дієвої системи огляду осіб на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів та оформлення результатів такого огляду як в межах вказаних вище пілотних областей (тобто областей, де вже працює платформа “Діалог безпеки” – прим.авт.), так і на території усієї держави, розширенні кількості відповідних закладів охорони здоров’я, де можна проводити таку процедуру та напрацювання шляхів до усунення неузгодженості у законодавстві”.  
• Голови Національної поліції України Ігоря Клименка: “звернутись до Міністерства охорони здоров’я з метою створення дієвої системи огляду осіб на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів та оформлення результатів такого огляду як в межах вказаних вище пілотних областей, так і на території усієї держави, збільшення кількості відповідних закладів охорони здоров’я, де можна проводити таку процедуру та напрацювання шляхів до усунення неузгодженості у законодавстві”.
• Тимчасово виконуючого обов’язки начальника Військової служби правопорядку у Збройних Силах України Володимира Гуцоли: “при формуванні бюджетного запиту на наступні періоди діяльності, вивчити та врахувати потребу Вашої служби у проведенні закупівель додаткового обладнання для проведення працівниками Військової служби правопорядку у Збройних Силах України зазначених оглядів, а також провести сертифікацію устаткування, яке буде у використанні.  

Також, експерти ЕЦПЛ направили у квітні цього року пропозиції щодо внесення змін до статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (Затримання уповноваженою службовою особою) голові комітету з питань правоохоронної діяльності Верховної Ради України Денису Монастирському. 

Всі ці вище перераховані пропозиції перебувають на розгляді відповідальних інстанцій.

Публікація підготовлена в рамках спільного проєкту Благодійної організацієї “Фонд милосердя та здоров’я” та ГО “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

На тренінгу в рамках проєкту “Нові виклики – нові методи: як убезпечити дітей в територіальних громадах Херсонщини»* говорили про те, звідки «береться» булінг/кібербулінг, його прояви. Вчилися розрізняти поняття та розбиралися, при чому тут домашнє насилля?

Тринадцять учасників/учасниць з Новотроїцької, Генічеської, Присиваської та Чаплинської територіальних громад – представники/ці органів місцевого самоврядування, соціальних служб захисту населення, освіти та ювенальної превенції ГУНП Херсонської області два дні поспіль розбиралися у причинах небезпечних для дітей та за участю дітей явищ, думали над координацією спільної профілактичної роботи та розробляли план дій щодо захисту життя, здоров’я та інтересів дітей.

Тренерка Анжела Литвиненко** акцентувала увагу учасників на тому, що досвід спілкування у дитини спочатку формується в родині, але це досвід особистого, індивідуального спілкування. Колективного немає, поки вона не прийде до садочка чи школи. Тому потрапивши до групи чи класу, дитина починає ділитися саме тими моделями поведінки, які бачить у сім’ї, бо іншого досвіду не має. Якщо, наприклад, хлопчик бачить, що тато ображає маму, то «дарує» цю модель дівчинці, яка опинилася з ним поруч і яка йому подобається – смикає її, штовхає, псує її речі, обзиває, – бо саме так його тато «демонструє кохання» до мами.

Тренерка Анжела Литвиненко: “Досвід спілкування у дитини спочатку формується в родині”

Але, як озвучили учасники тренінгу – є проблема впливу на родину, де відбувається насилля. Було навіть таке, що 7-річна дитина серед ночі сама звернулася до поліції із заявою, що батько вдома знову буянить. Та мати захищала чоловіка, казала що син усе вигадав. І сторонні люди, по суті, більше переймалися долею хлопчика, ніж його власні батьки. Але безпечного місця, куди можна б було влаштувати дитину серед ночі, у громаді – немає.

Робота в групах: обговорення проблем у своїх громадах та обмін досвідом.

Питання безпеки у таких випадках особливо важливе: є ситуації, коли на агресора можна вплинути, а є ситуації, коли просто рятуйся, біжи, у чому є, бо буде біда, – поділилася пані Анжела. – Цього року на Херсонщині стався випадок, коли навіть поліцейський загинув. Тому що агресори бувають різними. Маємо розуміти – до кожного потрібен індивідуальний підхід, бо у кожної людини своя особиста реакція на ту чи іншу подію. Нас часто питають: чому людина, яка живе у насильстві, не йде з нього? Він її б’є, принижує, або вона його, вони постійно у тому «варяться», й… «варяться». Поки хтось з них не покалічив чи не забив до смерті «свою половинку». Хоча найпростіше було – розлучитися. Але не все так просто, бо домашнє насильство має так званий циклічний характер. На початку, коли люди знайомляться, хочуть подобатися один одному, чарують один одного, – це «цукерково-букетний» період, період медового місяця, романтизму. Сонце сяє, все добре – я це так називаю. Але потім починається реальне життя, у стосунках виникає певна напруга: спочатку у вигляді похмурих брів, наприклад, потім – ігнорування якихось прохань, тобто йде демонстрація, що людина чимось незадоволена. Напруга поступово посилюється, і стається «вибух». Цей вибух може проявлятися спочатку у різних формах психологічного насильства, – «ти дурепа/дурень, ледащо», чи щось таке. Людина, на яку спрямовано цей вибух, губиться, не розуміє, що відбувається? Бо сонце ж так сяяло яскраво, потім чомусь «з’явилися хмари», а тут взагалі стало зле. Після «вибуху», як правило, той, хто образив, просить пробачення, дарує якісь подарунки, іноді після цього відбувається шалений секс. І цей період примирення певним чином приводить до стану «знов сонечко сяє». Людина, яка потрапила у цю вибухову ситуацію, думає собі: «Ну, ми ще погано знаємо один одного, це період притирання, період випробувань, а хто сказав, що буде легко…» І на етапі примирення все те, що відбувалося, – нівелюється. Але річ у тому, що після першого «легкого вибуху» – слідують інші, коротші у часі, але більш агресивні. На цьому етапі кривднику/ці вже легше маніпулювати жертвою, бо чималу роль грають стереотипи. Наприклад, «справжня жінка має бути гарною господинею, гарною матір’ю, доглянутою, прекрасною у сексуальних стосунках, ще й на роботі бути гарною фахівчинею, добре заробляти та все встигати». Оце – «прекрасна жінка, а якщо десь не впоралася, то – все: мінус, мінус, мінус». І що найстрашніше – людина, по відношенню якої відбувається насильство, – стає ще більше невпевненою у собі, й звинувачує себе у тому, що відбувається: «Це я не впоралася/вся, це я не встигаю, це у мене занадто великі очікування, це я не пристосована/ний до реального життя, це я погана/ний мати/батько»… Кривдники, якщо це справжнє домашнє насилля, а не разовий конфлікт, мають на меті постійно пригнічувати ту людину, яка поруч. Так вони самостверджуються. Їм «сонечко сяє» лише тоді, коли хтось рядом «підтоптаний». І як далі будуть розвиватися відносини, багато залежить від культури, особистостей кривдника та постраждалої особи. Буває, що настає момент, коли і жертва, і тиран уже не можуть жити один без одного. Це варіант «Стокгольмського синдрому», коли жертва захищає, відстоює свого кривдника. А іноді відбуваються «гойдалки» – коли насильник і жертва міняються місцями, і також продовжують жити у такому симбіозі.

Анжела Литвиненко: “Дуже важливо, як реагує на це суспільство”.

Та якщо дорослі із цим «граються» – то це їх вибір, усвідомлений, чи не усвідомлений, але це їх відповідальність – продовжує Анжела Литвиненко. А якщо поруч є дитина? Вона так чи інакше вимушена бути включеною у цей процес. Чує, як батьки сваряться, бачить усі їх розбірки/бійки. Дитина, яка є свідком домашнього насилля, згідно чинного законодавства, визнається постраждалою, і потребує допомоги. І в цій ситуації дуже важливо, як реагує на це суспільство. Зокрема, працівники дошкільних та шкільних закладів. Адже це ті, хто організовує процес колективного спілкування і може вчасно звернути увагу на модель негативної індивідуальної поведінки, яку дитина засвоїла у родині? На рівні садочку – вихователі, класу – класні керівники, на рівні закладу – адміністрація, а відповідальні особи – керівники.

І якщо ми говоримо, звідки у школах «береться» така модель поведінки як булінг, або інші форми насилля, то треба розуміти, це – також дзеркальне зображення тих колективних відносин, які демонструються дітям у цьому закладі: насильство з боку адміністрації до колективу, чи навпаки, – пояснює тренерка. – Ми, дорослі, часто помилково вважаємо, що діти нічого не бачать. А вони дуже легко «зчитують», які стосунки між вчителями: де вони конкурують, де вчителя між собою в антагонізмі, до кого ставляться з повагою, а кого цькують, бо вони «трошки не такі». Якщо це є в школі на рівні дорослих, плюс аналогічний досвід вдома, – то булінгу у цьому закладі буде – «вище даху». Ми маємо це розуміти. І якщо хочемо організувати освітній процес без цих явищ, з кого маємо починати? Так. З адміністрації та вчителів.

Також пані Анжела поділилася різними способами, як допомогти дитині, яка була/є свідком чи безпосередньою жертвою домашнього насильства. Та як скорегувати її поведінку. Але підкреслила – така робота буде ефективною за умови, якщо немає насильницьких прикладів з боку персоналу закладів.

Учасники тренінгу ділилися власним досвідом у вирішенні складних питань.

Учасники тренінгу ділилися власним досвідом взаємодії чи непорозуміння з іншими структурами у вирішенні цих складних питань, обговорювали зміни у законодавстві, розповідали, з чим стикаються на практиці, та спільно шукали ефективні методи впливу.

І поступово дійшли до найболючішої теми – як «достукатися» до покоління Z (покоління Google).

Цю частину тренінгу взяла на себе Олена Афанасьєва***.

Особливо бурхливе обговорення викликала тема “Батьки й діти”. Якщо раніше було заведено говорити про розрив між поколіннями, то тепер все частіше згадують прірву. Але яка ця прірва? І що з цим робити?

Сучасні діти – це вже корінний народ віртуального світу, а ми там емігранти, які ще й губляться у ньому. Це так і є, – каже пані Олена. – Як би ми цьому не опиралися, але наш світ уже інший. Наразі часто говорять, що батьки перестають бути експертами у вихованні дітей. Якщо раніше вони були головним авторитетом, то тепер – Інтернет мережа. А батьки, зі свого боку, кажуть – це інше покоління, і – самоусуваються від виховання дітей. Але я згадую свій приклад з дитинства, коли Інтернету ще й у помині не було. Щось запитала у мами, а вона сказала, щоб пішла та прочитала про це у книжці. Я прочитала і… Краще б вона тоді своїм досвідом поділилася. Тож я і думаю тепер: чи зникає культура батьківства, чи переходить в іншу форму?

Олена Афанасьєва: “Дуже важливо зберегти довіру, привчати дитину дбати про себе та близьких у побуті, і бути для неї цікавими”.

Після цього провокаційного виступу розпочалася палка дискусія. Проте жодних заперечень не викликали такі меседжі: дуже важливо зберегти довіру, привчати дитину дбати про себе та близьких у побуті, і бути для неї цікавими. Якщо цього немає, і якщо щось трапиться з дитиною, – вона навряд чи звернеться за допомогою до психолога чи поліції, а піде, з імовірністю 98%, – у мережу. А це дуже небезпечно. І якщо ми хочемо захистити дитину, треба йти за нею у віртуальний світ і підтримувати її там.

Інша небезпечна тенденція – кліпове мислення (за терміном ЮНЕСКО). Поколінню Z притаманні рання десоціалізація, ефект емоційної глухоти та функціональна неграмотність – тобто вміють писати, читати, рахувати, але не здатні досліджувати та аналізувати інформацію. Цьому вже навіть є медичний термін – цифрова деменція. Бо мозок через шквал інформації просто не встигає її обробляти, і нейрони, відповідальні за мислення – атрофуються.

Ще у 2012 році, за статистикою, людина дивилася на картину у музеї 3,5 секунди. Буквально днями я знову почитала сучасне дослідження на цю тему, – було цікаво, що змінилося, бо наступила епоха Фейсбуку, Інстаграму, Телеграму, Тик Току. Так от, наразі людина дивиться на будь-яке зображення у середньому 1,2 секунди. І саме стільки у нас тепер часу, щоб встигнути передати наше повідомлення – пояснює Олена Афанасьєва.

Як боротися з кліповим мисленням. Фрагмент презентації тренерки Олени Афанасьєвої

Що з цим робити? – Бути креативнішими за соцмережі. Наприклад, робити такі пости, до яких елементарний набір “лайків” не підходить. Коли людина не розуміє, що вибрати – “подобається” чи “обурливо” – спочатку “впадає в ступор”, а потім починає думати. Чи “грати” на знайомих символах, використовувати зрозумілі всім до рефлексу звичні індикатори. Адже ще років сто тому на проїжджій частині поперечні білі смуги не робили, а тепер кожен, хто бачить “зебру” автоматично розуміє: тут дорогу можна переходити. І досягти того, щоб діти на рівні рефлексу розуміли, що є насильство, щоб знали – отут можна переходити, а тут – ні. Як це, майже на рівні рефлексу, вже формується у розвинених країнах – Фінляндії, Швеції, – зазначає Олена Афанасьєва.

І це – лише маленька частка тих обговорень, дискусій та напрацювань, які відбувалися впродовж тренінгу.

Керівниця проєкту Наталя Бімбірайте підбиває підсумки тренігу.

Аналізуючи дводенну роботу, керівниця проєкту Наталія Бімбірайте зазначила:

Приємно вразила вмотивованість людей у громадах, їх небайдужість і повна зануреність у роботу. Хоча це дуже тяжка робота, особливо психологічно. І тема тренінгу теж була нелегкою, але два дні відпрацювали “на одному диханні”, у дуже позитивній атмосфері. Усі в анкетах поставили тренеркам найвищі бали й написали, що їм дуже не вистачає заходів у такому форматі. Порадувала Генічеська громада – хочуть, щоб тренінги ми провели у них у громаді із залученням більшої кількості фахівців соціальної сфери. А представники освітньої сфери побажали, щоб аналогічний захід зробили для колективів шкіл у громадах. Тобто, така діяльність має попит. І це також дуже надихає: наші зусилля – не даремні.

Про те, як проходив тренінг, можна ще подивитися у відеозвіті на сторінці проєкту «Шерифи для нових громад» у Фейсбук https://fb.watch/9DAN7566_Q/

Довідково.

*Дводенний тренінг «Посилення ефективності міжсекторального реагування та взаємодії у сфері запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі» для представників Генічеської, Новотроїцької, Присиваської та Чаплинської територіальних громад Херсонської області проводився в рамках проєкту “Нові виклики – нові методи: як убезпечити дітей у територіальних громадах Херсонщини”, який реалізується благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров’я” та громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за програмою малих грантів, яка адмініструється ІСАР Єднання в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу.

**Анжела Литвиненко – експертка-консультантка з протидії гендерно зумовленому насильству та насильству за ознакою статі; старша координаторка Фонду народонаселення ООН в Україні з питань гендерно зумовленого насильства; National Advisor on recovery coordination in Kherson oblast; координаторка проєкту ООН Жінки в Херсонській області; координаторка проєкту «Впровадження Національного механізму взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, у тому числі дітьми громадською організацією Херсонський обласний центр «Успішна жінка»; членкиня Ради Всеукраїнської Коаліції з протидії торгівлі людьми, експертка з питань управління та розвитку неприбуткових організацій.

***Олена Афанасьєва – голова Центру культурного розвитку «Тотем» (Херсон), арт-директорка креативного простору Urban CAD, менеджерка проєктів, кураторка візуальної програми Dream Gogolfest., експертка у категорії «Візуальне мистецтво» Експертної Ради Премії Women In Arts (ООН Жінки та Український інститут), яка призначається жінкам за актуальні досягнення в українському мистецтві та подоланні ґендерних стереотипів та усунення нерівності.

Публікація підготовлена в рамках проекту “Шерифи для нових громад” за фінансової підтримки у 2018-2019 роках Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. З 2019 року проєкт реалізується Благодійною організацією “Фонд милосердя та здоров’я” та Громадською організацією “Інформаційний ресурсний центр “Правовий простір” за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його автору і можуть не співпадати з думкою Міжнародного Фонду “Відродження” та Міжнародного Фонду Ч.С. Мотта.

Усі фото Наталі Бімбірайте, Юлії Ситник

Джерело: “Вгору”