Ще до війни у нас була традиція присвячувати день народження важливій справі й таким чином його відзначати наближаючи мрію. Але російські окупанти примусили відкласти довоєнні мрії.
Вересень 2022. Херсонщина окупована. Мрія – деокупація рідного міста від російських загарбників. Віримо, кожен з нас може наблизити мрію допомагаючи захисникам України й один одному. І внесок кожного є вагомим!
Тому у свій день народження, директорка ІРЦ «Правовий простір» Наталя Бімбірайте зробила допис у соцмережах: “Щиро вдячна за перші привітання з днем народження, які вже отримала. Та святкувати буду в рідному Херсоні після перемоги. А зараз всі мої думки про наших захисників на фронті, від кого залежить наша перемога і той час, коли ми зможемо повернутися додому. То ж хто має бажання, можете мене привітати будь-якою пожертвою. Зібрані кошти підуть на забезпечення земляків зі штурмового батальйону на Херсонському напрямку”.
За короткий час вдалося зібрати 15 тисяч гривень, придбати й передати херсонцям до штурмового батальйону бінокль, дальномір й тактичні рукавички.
Несподівано й зворушливо було отримати з фронту подяку від земляків!
Правозахисниця, дослідниця проєкту “Україна свідчить” Наталія Бімбірайте розповіла в ефірі 24 каналу, як відбувається збір свідчень на окупованих територіях.
Наталія Бімбірайте ― правозахисниця з понад 20-річним стажем. Литовка за походженням, вона очолює декілька організацій на Херсонщині та досліджує литовську історію регіону. А ще Наталія волонтерить від початку російської агресії у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення Наталія виїхала з Херсону на підконтрольну Україні територію і з того часу допомагає окупованим і звільненим громадам Херсонщини. Вона починала з доставки медикаментів і продуктів, а тепер привозить з Литви великі вантажі й автомобілі для лікарів та військових, допомагає мешканцям Херсонщини з евакуацією. Також вона фіксує та документує воєнні злочини росіян в області. Повної картини терору мирних мешканців не знає ніхто, до того ж не про все, що відомо правозахисникам і правоохоронцям, можна говорити публічно. «Бабелю» Наталія розповіла, як змінювалися методи терору окупантів, чим відрізняється ситуація в містах і селах, і як шукають зниклих безвісти на захопленій території. Журналістка Оксана Расулова записала її монолог.
Я з Херсону, займалася правозахистом і журналістськими розслідуваннями. Тому добре знаю місцевих, багатьох представників місцевої влади та громад. Також я моніторю соцмережі та ЗМІ, яким довіряю, або людей, яких знаю особисто. Крім того, до мене звертаються люди по допомогу. Це і є мої джерела.
Терор росіян на Херсонщині змінювався протягом цих пів року — спочатку вони діяли мʼякими «кримськими» методами. У перші дні березня люди в Херсоні та великих містах області ― у Скадовську, Чаплинці, Новій Каховці та інших ― виходили на проукраїнські мітинги і вимагали від росіян повертатися додому. Спершу росіяни були спантеличені, бо не очікували спротиву — вони справді думали, що їх ледь не з квітами зустрічатимуть. Окупанти намагалися підкупити населення — наприклад, роздавали гуманітарку. Коли це не подіяло, почали розганяти мітинги світлошумовими гранатами, сльозогінним газом, били людей. Цю тактику застосовували в усіх містах. Окупанти фільмували людей на мітингах, серед мітингувальників були росіяни, переодягнені в цивільне, людей відстежували, коли вони йшли додому, когось затримували просто на мітингу. Людей забирали, жорстоко били і спершу відпускали — масові протести їм вдалося придушити.
Потім почалася партизанська робота, і росіяни стали більш жорстокими. Когось відпускали з вибитими зубами й поламаними ребрами, багато людей просто зникли, про їхню долю нічого не відомо. На серпень правозахисники знали про близько 600 таких випадків. Насправді цифра в рази більша, бо ніхто не знає, що відбувається в окупованих селах. Та й Херсон ― велике місто. До війни там жило 300 тисяч людей, нехай половина виїхала, але ж половина залишилася.
Я щодня бачу повідомлення про зникнення. Нещодавно викрали громадську активістку Вікторію Карпову. Їй 55 років. Додому прийшли російські військові і забрали. Її дочка вже обійшла всі «комендатури». Так в основному і шукають людей — по соцмережах, по моргах і лікарнях, по осередках окупаційної влади. Зникають люди по-різному. Наприклад, чоловік сказав, що поїхав у справах, а потім подзвонив дружині, попросив забрати дитину і більше не відповідає, хоча зʼявляється онлайн. Жінка починає його шукати. Окупанти на це реагують по-різному ― від байдужості до «йдіть додому, бо гірше буде». Добитися можна мало чого ― росіяни, які викрадають людей, не мають розпізнавальних знаків, не представляються, одягнені у штатське. На прохання назвати себе відповідають «вам не треба це знати».
Викрадених людей утримують в адміністративних будівлях. Коли росіяни зайшли в Херсон, вони зайняли все ― міськраду, ОДА, обласне управління поліції, СБУ, всі райвідділи поліції, СІЗО, тюрми, колишній витверезник, телерадіокомпанію, яку з травня перелаштували на російські хвилі. Ці місця використовують і як тюрми. У селах це також адмінбудівлі, ангари фермерів, звичайні хати. Зі свідчень, які я записувала, відомо, що у березні людей утримували переважно в ОДА — там чули жіночі крики з кабінетів.
Колабораціоністи «злили» адреси військових, правоохоронців, громадських діячів і журналістів ― їх окупанти забирали цілеспрямовано. Якщо люди одразу відчиняли, росіяни намагалися бути «ввічливими», якщо ні ― вибивали двері. Тероборонівців виманювали. Потім людей знаходили закатованими ― як-от Віталія Лапчука. Девʼятого червня його знайшли втопленого з гирями на ногах, на тілі були сліди катувань.
В області окупанти забирають старост і керівників самоврядування. З 49 громад затримали понад 30 людей. Декого не відпустили й досі ― наприклад, ми з березня нічого не знаємо про Олександра Бабича, мера Голої Пристані. Один з перших, кого нам вдалося вивезти з окупації, ― Віктор Маруняк, староста Старої Збур’ївки. Його забрали в день 60-річчя, три тижні катували струмом, били і обливали холодною водою. Віктора відпустили за умови, що він стане колаборантом, але він виїхав. У нього девʼять зламаних ребер, забої, гематоми, рани, які лікує донині ― зараз він за кордоном.
Росіяни допитують людей хаотично — ставлять запитання по колу, передають іншим окупантам, не документують свідчення. Тих, кого забирали з мітингів, розпитували, хто їх організовував, хто заплатив. Це був такий терор-залякування, щоб люди просто боялися чинити опір. Сільських голів, старост і мерів звинувачували в керівництві «мережами ДРГ» і вимагали здати імена й адреси. Також викрадали громадських активістів для залякування чи вербування ― їх били і катували у нелюдських умовах, тримали без їжі. А коли людей надламували, то записували відео для російської пропаганди про те, що ніяких претензій до росіян у них немає, про «зізнання» в терористичній діяльності, їх називали «агентами», «соросятами».
Влітку росіяни почали тиснути на освітян, медиків, батьків дітей шкільного віку. Росіяни хочуть, щоб учителі й лікарі з ними співпрацювали, тому пропонували їм «курси перекваліфікації», але й досі не можуть набрати достатньо колаборантів. На окупованих територіях росіяни нічого не можуть налагодити ― ані самоуправління, ані систему освіти, ані комунальну сферу. У жодній сфері немає достатньої кількості прихильників «руского міра». На вчительок тиснули через їхніх чоловіків або дорослих дітей. Членів родин викрадали, били і відпускали за умови, що жінки погодяться працювати на росіян. Від медиків вимагали підписати угоду про «співпрацю» з умовою, що вони звільняться, як тільки сюди приїдуть російські лікарі. Перед початком навчального року і зараз триває тиск на батьків ― їм погрожують забрати дітей, якщо діти не підуть навчатися до шкіл окупантів. Десь виписують штрафи, десь «позбавляють» батьківських прав. Я не знаю випадків, коли після такого тиску люди погоджуються працювати на окупантів. Після погроз переважно стараються виїхати, хоча не всі можуть це зробити. Відразу почали тиснути на підприємців і фермерів ― окупанти відбирають у них авто, техніку, приміщення, продукцію. Влітку фермерів примушували платити «податки» готівкою.
Знаю випадки, коли люди не витримували тиску і помирали. Так сталося з моїм другом, анестезіологом Далієм Сташенком ― серце не витримало, і він помер у 59 років. Він не міг покинути пацієнтів і залишився в Херсоні. Був такий добряк, врятував дуже багато життів.
У Херсоні легше загубитися, а у селі всі всіх знають, усе як на долоні ― тому там жахливіше. У селах окупанти поводяться більш нахабно. Методі ті самі ― викрадення, тортури, залякування. Вони заходять, куди хочуть, їх просто не можна не впустити. Якщо на когось вказує колаборант, його забирають. Але ніхто точно не знає, що коїться у селах. Відомо про мародерство, про зґвалтування ― від дівчаток до 80-річної бабусі в Нововоронцовській громаді. Ці випадки задокументовані. Люди з сіл, які ще окуповані, бояться говорити. Ми можемо дізнатися про те, що там відбувається, якщо місцеві поговорили між собою і тоді хтось передав нам інформацію про те, що сталося з іншими.
Чим ближче до лінії фронту, тим більше страждають люди, які залишилися. Вони живуть під обстрілами, без світла, води, газу, продуктів і ліків. Коли люди виїжджають з тих сіл, ми бачимо, що вони голодували. Коли я сама після місяця життя в окупації виїхала і зайшла в магазин, то відчувала і подив, і радість від того, що є все. І ці люди дивуються будь-якій дрібниці ― тому, що можна випити кави, наприклад. І перепитують у волонтерів по кілька разів, чи справді можна взяти ще одну цукерку, чи справді всім вистачить. Просто плачуть від цього.
Ми фіксуємо злочини, які вчиняють росіяни, і навіть знаходимо тих, хто робить це на окупованій території. Але ця робота непублічна.